Андерсен. Сніговик


Андерсен. Сніговик

Справжня зимова казка для дітей!

 

Сніговик

 

Так і хрумтить в мені! Славний мороз! - Сказав сніговик. - Вітер-то, вітер-то так і кусає! Просто любо! А ти що витріщаєшся, окате? - Це він про сонце говорив, яке якраз заходила. - Втім, валяй, валяй! Я і не моргну! Встоїмо!

Замість очей у нього стирчали два осколки покрівельної черепиці, замість рота красувався уламок старих граблей- значить, він був і з зубами. 
На світ він з'явився під радісні "ура" хлопчаків, під дзвін дзвіночків, скрип полозів і клацання візницьких батогів. 

Сонце зайшло, і на блакитне небо виплив місяць, повна, ясна!

 

- Бач, з іншого боку повзе! - Сказав сніговик. Він думав, що це знову сонце здалося. - Я все-таки відучив його пяліть на мене очі! Нехай собі висить і світить потихеньку, щоб мені було видно себе! .. Ах, як би мені ухитритися як-небудь зрушити! Так би й побіг туди на лід покататися, як допіру хлопчаки! Біда - не можу зрушити з місця!

 

- Геть! Геть! - Загавкав старий ланцюгової пес він трошки захрип - адже колись він був кімнатного песика і лежав біля печі. - Сонце вивчить тебе рухатися! Я бачив, що було в минулому році з таким, як ти, і в позаминулому теж! Геть! Геть! Всі забралися геть!

 

 

- Про що ти говориш, друже? - Сказав сніговик. - Он та витрішкувата вивчить мене рухатися? - Сніговик говорив про луну. - Вона сама-то втекла від мене давеча- я так пильно подивився на неї в упор! А тепер он знову виповзла з іншого боку!

Читайте також: Андерсен. Г. Х. Пастушка і сажотрус

 

- Багато ти мислиш! - Сказав ланцюговий пес. - Ну так, адже тебе щойно виліпили! Та, що дивиться тепер, місяць, а те, що пішло, сонце-воно знову повернеться завтра. Вже воно посуне тебе - прямо в канаву! Погода зміниться! Я чую - ліва нога заболіла! Переміниться, переміниться!

 

- Не збагну я тебе щось! - Сказав сніговик. - А здається, ти обіцяєш мені недобре! Те червонооке, що звуть сонцем, теж мені не друг, я вже чую! 

- Геть! Геть! - Пролаяла ланцюгова собака, три рази повернувшись навколо самої себе і вляглася у своїй будці спати.

 

 

Погода й справді змінилася. До ранку вся околиця була оповита густим, тягучим туманом- потім подув різкий, льодовий вітер і затріщав мороз. А що за краса, коли зійшло сонечко!

 

Дерева та кущі в саду стояли всі покриті інеєм, точно ліс з білих коралів! Усі гілки немов одягнулися блискучими білими квіточками! Найдрібніші розгалуження, яких влітку і не видно з-за густого листя, тепер ясно вимальовувалися найтоншим мереживним візерунком сліпучої белізни- від кожної гілки наче лилося сяйво! Плакуча береза, розгойдує вітер, здавалося, ожіла- довгі гілки її з пухнастим бахромою тихо ворушилися - точь-в-точь як влітку! От було пишність! Встало сонечко ... Ах, як все раптом засяяло і загорілося крихітними, сліпуче-білими вогниками! Все було точно обсипане алмазною пилом, а на снігу переливалися великі діаманти!

 

 

- Що за чудо! - Сказала молода дівчина, що вийшла в сад з молодою людиною. Вони зупинилися якраз біля сніговика і дивилися на блискучі дерева. - Влітку такого пишноти не побачиш! - Сказала вона, вся сяючи від задоволення.

 

- І такого молодця теж! - Сказав молодий чоловік, вказуючи на сніговика. - Він незрівнянний! 
Молода дівчина засміялася, кивнула голівкою сніговикові і пустилася з молодою людиною по снігу підстрибом, у них під ногами так і захрумтів, точно вони бігли по крахмалу. 
- Хто такі ці двоє? - Запитав сніговик ланцюгову собаку. - Ти ж живеш тут подовше меня- знаєш ти їх? 
- Знаю! - Сказала собака. - Вона гладила мене, а він кидав косточкі- таких я не кусаю. 

- А що ж вони з себе зображають? - Запитав сніговик.

 

- Паррочку! - Сказала ланцюгова собака. - Ось вони поселяться в будці і будуть разом глодать кістки! Геть! Геть! 
- Ну, а значать вони що-небудь, як ось я та ти? 
- Так адже вони панове! - Сказав пес. - Куди як мало розуміється той, хто тільки вчора виліз на світ божий! Це я по тобі бачу! Ось я так багатий і роками і знанням! Я всіх, всіх знаю тут! да, я знав часи трохи краще! .. Не мерз тут в холоді на ланцюгу! Геть! Геть! 

Читайте також: Російські казки. Дурний мужик

- Славний мороз! - Сказав сніговик. - Ну, ну, розповідай! Тільки не грими ланцюгом, а то мене просто коробить!

 

- Геть! Геть! - Загавкав ланцюговий пес. - Я був щеням, крихітним гарненьким цуценям, і лежав на оксамитових кріслах там, в будинку, лежав на колінах у знатних панів! Мене цілували в мордочку і витирали лапки вишитими хустками! Звали мене Мілкою, Крихтою! .. Потім я підріс, великий для них став, мене подарували ключниці, я потрапив в підвальний поверх. Ти можеш заглянути туди-з твого місця добре видно. Так от, у тій комірчині я і зажив як барин! Там хоч і нижче було, та зате спокійніше, ніж нагорі: мене не тягали і не тискали діти. Їв я теж не гірше, якщо не краще! У мене була своя подушка, і ще там була піч, сама пречудова річ на світі в такі холоду! Я навіть уползал під неї! .. О, я і тепер ще мрію про цю пічці! Геть! Геть!

 

- Хіба вже вона така гарна, пічка-то? - Запитав сніговик. - Схожа вона на мене? 
- Нітрохи! Ось сказав теж! Піч чорна, як вугілля: у неї довга шия і мідне пузо! Вона так і пожирає дрова, вогонь пашить у неї з рота! Поруч з нею, під нею - справжнє блаженство! її видно у вікно, подивися! 
Сніговик подивився і справді побачив чорну блискучу штуку з мідним жівотом- в животі світився вогонь. Сніговика раптом охопило таке страшне бажання, - в ньому як-ніби заворушилося щось ... Що таке найшло на нього, він і сам не знав і не розумів, хоча це зрозумів би кожна людина, якщо, зрозуміло, він не сніговик. 
- Навіщо ж ти пішов від неї? - Запитав сніговик пса, він відчував, що грубка - істота жіночої статі. - Як ти міг піти звідти? 
- Довелося мимоволі! - Сказав ланцюговий пес. - Вони викинули мене і посадили на ланцюг. Я вкусив за ногу молодшого барчука - він хотів відібрати в мене кістка! "Кость за кістку!" - Думаю собі ... А вони осердям, і я опинився на ланцюгу! Втратив голос ... Чуєш, як я хриплю? Геть! Геть! Ось тобі й усе! 
Сніговик вже не слушал- він не зводив очей з підвального поверху, з комірчини ключниці, де стояла на чотирьох ніжках залізна грубка завбільшки з самого сніговика. 
- У мені щось дивно ворушиться! - Сказав він. - Невже я ніколи не потраплю туди? Це ж таке невинне бажання, чому ж би йому не збутися! Це моє найзаповітніше, моє єдине бажання! Де ж справедливість, якщо воно не збудеться? Мені треба туди, туди до неї ... Притулитися до неї будь-що не стало, хоч би розбити вікно! 
- Туди тобі не потрапити! - Сказав ланцюговий пес. - А якби ти і дістався до грубки, то тобі кінець! Геть! Геть! 

- Мені вже й так кінець підходить, того й гляди, впаду!

 

Цілий день сніговик стояв і дивився в вікно- в сутінки комірчина виглядала ще пріветлівее- грубка світила так м'яко, як не світити ні сонця, ні місяця! Куди їм! Так світить тільки грубка, якщо черевце у неї набито. Коли дверцята відкрили, з печі метнулось полум'я і заграло яскравим відблиском на білому обличчі сніговика. У грудях у нього теж горіло полум'я. 

- Не витримаю! - Сказав він. - Як мило вона висовує язик! Як це йде їй!

 

Ніч була довга, довга, тільки не для снеговіка- він весь поринув у чудесні мрії, - вони так і тріщали в ньому від морозу. 

До ранку всі вікна підвального поверху вкрилися прекрасним крижаним візерунком, квітами- кращих сніговик і бажати не міг би, але вони приховали піч! Мороз так і тріщав, сніг хрустів, сніговикові радіти та радіти б, так ні! Він тужив про пічці! Він був позитивно хворий.

 

- Ну, це небезпечна хвороба для сніговика! - Сказав пес. - Я теж страждав цим, але одужав. Геть! Геть! Буде зміна погоди! 

І погода перемінилася, почалася відлига.

 

Задзвеніла крапель, а сніговик танув на очах, але він не говорив нічого, не скаржився, а це погана ознака. В один прекрасний ранок він звалився. На місці його стирчало тільки щось на зразок залізної зігнутою палкі- на ній щось хлопчаки і зміцнили його.

 

- Ну, тепер я розумію його тугу! - Сказав ланцюговий пес - У нього всередині була кочерга! Ось що ворушилося в ньому! Тепер все пройшло! Геть! Геть! 

Скоро пройшла і зима.

 

- Геть! Геть! - Гавкав ланцюговий пес, а дівчатка на вулиці співали: 

Квіточка лісовий, мерщій розпускати! 
Ти, вербичка, м'яким пушком одягайся! 
Зозулі, шпаки, прилітайте, 
Весну нам красну славте! 
І ми вам підтягнемо: ай, люлі-люлі, 
Деньки наші червоні знову прийшли!





Увага, тільки СЬОГОДНІ!